Кудесник
Поїздка на Хортицю та Кам'яну Могилу
Ладаслава

Хочу подякувати Олегу Земнухову із громади „Духовна республіка, без якого ця подорож була б неможливою

Багата земля наша: на людей, на події, на місця. Ідея поїхати до Мелитиополя витала у повітрі Житомира. Спочатку здійснили подорож на Кам’яну Могилу хлопці з РУН віри. Майже через пів-року і ми вирішили: „Їдемо!”

Організовував подорож Олег Земнухов. На його долю припало найскладныше: знайти водія, розвісити оголошення, зв’яти бажаючих поїхати. Люди підібрались цікаві і веселі, за декілька годин подорожі всі перезнайомились, тому їхати було легко.

Виїхали з Житомира ввечері у п’ятницю. Проводжав нас рясний дощик. Доїхали до Києва, де забрали Громовицю Бердник з чоловіком та інших киян (з ними на той час я не була знайома).

З Києва попрямували до Запоріжжя. Їхали всю ніч, перезнайомились, насміялись. Ранком були на місці. Одночасно виникла пропозиція— завітати на о.Хортицю. На Хортицю приїхали настільки рано, що Боги подарували нам чудову можливість — спостерігати схід Сонця. Бачили там багато дивного і чудового. На території розташована паркова зона. Дорога від центральної траси прямо виводить до Музею істрії козаків. Навколо музею стоять привезені зі степів кам’яні баби; є декілька кам’яних прямокутних хрестів, що ставили на могили загиблих козаків; гармати і пам’ятники; плита, що, на думку археологів, лежить на місці, де загинув Святослав від рук половців і з його черепа вороги зробили чашу переможця; відбудовується Запоріжська Січ.

Музей починає свою роботу з 9,30. Ми скористались вільним часом і зайнялися тими справами, які кожному більше до душі. Хтось поліз купатися, а я з компанією блукала навколо по парку. Кожна стежка має свою табличку, всі маршрути розписані. Пройшовши трохи праворуч від музею, тримаючись течії Дніпра, вийшли до Дніпрогесу. Велич неймовірна. Хлопці, що були вже на Хортиці повели наш невеличкий гурт до капища часів неоліту; точне значення місця знову дала пояснювальна табличка біля нього. Розкопане та вивчене воно археологами зовсім недавно, і присвячене Богу Сонця (скоріше всього, Хорсу). Кам’яною стежкою капища босоніж ходив чоловік, ходив проти сонця. Ми також зняли взуття, пройшлися, сфотографувались, розглянули ближче каміння, з якого власне і побудоване місце сили. Хочу зауважити, що тільки я пішла посонцю; особисте сприйняття не зачиненості брами, а нової сторінки знань.

На зворотній дорозі Олег з Іриною попрямували через хащі до кургану з кам’яною бабою, що був вдалині. Звичайно, я пішла за ними. Зовні нічого особливого: ну гора землі з травою, ну ідол на ній, а тягне первинною нездоланою силою. Потім виявилося, що схожих місць на Хортиці доволі багато, а раніше холми з бабами степи прикрашали...

Дивне місце та Хортиця. Незрозуміле. Багато крові пролито на ньому, жертовної і нежертовної; сучасна історія не знає всього таго кривавого, що бачили баби. Соромно. Треба знати, треба шукати. Тільки знати, що шукаєш. Як Золота рибка —шукай, проси, але добре подумай чого тобі хочеться. Таких задоволених людей, як тоді я ще не бачила. Мрії здійснилися: хто хотів повеселитися — отримав це, хто шукав спілкування — знайшли з ким і про що поговорити, хто шукав знання — отримав і його.

Зібравшись біля автобуса, поснідали, обговорили плани на день. Першим пунктом було відвідування музею. Пішли. Відкрили нам, провели екскурсію. Музей раніше був історичним. Багатий і його фонд. По закінченні екскурсії, придбали книжки. Вийшли на вулицю— дивина дивиною. Годину назад не було там нікого, пташки співали, Дініпро ніс свої води, а тут: люди, гамір, стяги. Магія подорожі. Виявляється приїхали ми на Запоріжську Січ в її чорний день — руйнування. Ось чому ходив проти сонця на капищі той чоловік! День загибелі. (Дивно, чому в моїй душі було відчуття відродження? І блукала я по сонцю.) У той день з’їхались на Хортицю козаки з усіх кінців країни, попів привезли з собою — молебен правити.

Поїхали далі на Кам’яну Могилу.

Сильне місце. Величезна територія з парканом, дике полудневе сонце і розпечене ним каміння навалене дикою горою. Знову баби і музей, а біля Могили річка Молочна. А ще молодята приїжджають після розпису на Могилу. У вирішальний день тягне незрозуміла сила сучасних людей на поклін Інанні, Гаутумг, Праматері, Природі.

Над Кам’яною Могилою стояло Сонце, розпечене повітря просто не давало дихати. Важко, млосно. Від спеки, а може, ні?.. Всі з автобуса швидко так пішли до кам’яної громадини, а я не змогла. Спочатку біля баб поблукала, на музей подивилась, молодята приїхали, собачку знайшла...

Нарешті повільно так пішла. Наші вже розбрелися по всій Могилі. Фотографувалися, лазили, сміялись, розмовляли. Мій перший дотик до каменя. Не забуду — гарячий, чужий, як історія, як щось заборонене каже „Не зачіпай”. Поки ходила, на обличчі посмішка така вимушена, розмовляти не хочеться. Що це?

Пристала тихенько до Громовиці з Олексієм. Знайшли вхід до однієї з печер. Вся громада засипана піском, залишили археологи туристам тільки трохи. Так і дурні ми, часто не розуміємо, не цінуємо даного нам звище. Ось це трохи ми роздивлялись. Полізли. Блаженство. З розпеченого повітря ти занурюєшся до прохолоди пам’яті. Вже не звертаєш уваги на пісок, що лізе тобі до взуття, забруднює руки, одяг, сипеться з довгого волосся. Враження прийому. Ти на чужій вечірці, нікого не знаєш, а тут — закохуєшся. Так це те, про цо мріяла, чого чекала, бачила у ві сні, прокидаючись із замріяною посмішкою на обличчі. Сама печера майже повністю засипана. Блукаєш майже під самою стелею. Спочатку накволішках, потім повзеш на руках. Доповзли. Я, Громовиця, Олексій та двоє киян (хлопець і дівчина) лежимо в печері, що схожа на довгий лаз з двома виходами, світло пробивається крізь входи (виходи?). Піднімаєш голову — надписи на стелі: незрозумілі (хто, чим, коли їх залишив; це сліди від вітру, води чи людська рука їх набила?) та зрозумілі (маркер, фломастер залишлили послання до майбутніх поколінь „Тут били ми”). Опускаєш очі долу, руки самі собою перебирають пісок. Як час. Так повільно тече він між пальцями. Інше відчуття, змінюється навколо тебе. Найшли видовбане у камінні забраження, може алтар? Так. За пропозицею Громовиці принесли дар, засипали все піском. Не треба сакральне виставляти на огляд всім. Засипали — і полились вірші. Читав хлопець з Києва. Гарно читав, і так добре, так хороше стало. Не хочеться йти, не хочеться рухатись, не хочеться ... жити.

З останніх сил вилізла. Думала обійти долом всю могилу. Не вистачило мене. Чужими очима дивлюся на світ, на людей, на себе. Пішла. Сіла біля баби, розулась, розплела волосся. Тут краще. Зрозуміліше? Коли прийшла до тями, зайшла до музею. На той час йшов ремонт і була відкрита тільки мала експозиція.

Всі починаються збиратися біля автобуса. Ми зупинились невеликій лісовій посадці. Поблукала. Це не звичні мене ліси рідної Житомирщини. Великі і світлі, з високими соснами, густими дубовами борами, березовими гаями. А тут, біля Могили тільки акації. Ліс з квітнучих акацій, їх маленьки пелюстки опадають наче сніжинки, і утворюють густий покрив під ногами. Аромат. Захоплює тебе і несе. Аромат Життя.

Закінчили ми свою подорож у хвилях Азовського моря.

Море. Первинна стихія, але вона більш зрозуміла сучасній людині. Море і гори. Більшого не дано. А чи буде дано колись? Хотілось би...

::: На главную :::