Кудесник
Пригноблений народ: слухняні діти подорослішали
Варвара Черінько

Останнім часом деякі батьки, які не належать до віруючих будь-яких конфесій, прості люди, так би мовити, пересічні українці, почали віддавати своїх дітей до недільних шкіл, гуртків, відкритих численними християнськими церквами. Чому вони це роблять -- зваблива "солодка" реклама, чи тому що "безкоштовно"?

-- "Нащо ви віддали свого до недільної баптистської школи, ви ж невіруючі?" -- на це запитання найчастіше я чула відповідь: "Щоб слухняними були", або "хай хоч чимось там будуть зайняті".

Що стосується другої відповіді -- досить дивне, як на мене, ставлення до своїх дітей. Але, зрозуміло, у батьків не вистачає часу, треба заробляти гроші, та й відпочити хоч трошки від дитячих питань та галасу.

А ось перша відповідь -- "щоб були слухняними", на жаль, сприймається багатьма батьками цілком схвально: слухняна дитина -- зручна дитина, нею легко керувати, немає ніякого клопоту. А християнські релігії для цього ідеально підходять -- залякування страшними карами від "боженьки", християнська смиренність, "все від бога", і таке інше.

Якось знайома жінка запитала моїх дітей: "А ви слухняні дітки?" Діти здивовано дивились на неї, і не знали, що відповісти. "Такі великі, а соромляться розмовляти з чужою тьотею!". Вони не соромились, вони просто не знають, як це -- слухняні. Ми не вживаємо такого слова.

За тринадцять років існування Великого Вогню у громаді виросло чимало "огніщанських" діточок -- багато хто з них вже ходить до школи, і стає помітнішою різниця у психологічному самопочутті й поведінці малих "язичників" та інших дітей.

У індусів є прекрасний вислів, мабуть, був він й у наших пращурів, але з часом забувся -- "Дитя -- лише гість у нашому домі, воно належить світові". Дорогий гість, якого треба зустріти якнайкраще, давати все необхідне, щоб він був щасливий, і з часом пішов у самостійне життя з усім тим, що ми зможемо йому дати.

Християнська, а також інші світові релігії не передбачають сприйняття дитини, як повноцінної особистості, вона -- власність батьків, і належить їм повністю. Такий стереотип існує у багатьох сім'ях, і люди навіть не замислюються, звідки він узявся . "так треба", "і нас так виховували", "А як же іще?!".

Згадайте, хіба не чули ви, як мами кажуть своїм дітям: "Зараз же припини! Туди не ходи!" На питання дитини "чому?" відповідь одна: "Я не дозволяю!" Подальші "чому" загрожують дитині лайкою, або ще суворішими заборонами.

"В мене так -- я сказала -- значить все! Ніяких питань, робити негайно! А то -- в мене розмова коротка -- у куток на пару годин. І ніяких проблем з дитиною -- все, як треба!" -- з гордістю розповідала мені якось молода мама першокласниці. У розмові зі мною вона розмовляла звичайними словами, звичайним тоном. Але, звертаючись до дочки, її погляд набував металевого блиску, а голос лунав, як накази генерала на військовому параді. "Нащо ти з нею так суворо?" . запитую. "А як же! Ще розпатякувати з нею? Вона повинна." Далі йшли численні перелічення, що саме дочка повинна: "знати, що...", "робити те, й те", "слухатися" і таке інше. На моє не дуже ввічливе зауваження, що дочка нічого їй не повинна, мама проголосила пророцтво: "от діждешся -- твої з такою демократією тебе у грош не ставитимуть, і на голову сядуть!".

Так, у наших огніщанських сім'ях жоден з батьків не пожалкує часу, наприклад, півгодини пояснювати чотирирічному бешкетнику, чому не можна бігати від мами за ріг бік будинку, там, де ями.

-- Не можна туди ходити.

-- Чому?

-- Там небезпечно.

-- А як?

-- Можна впасти в яму, вдаритися.

-- А чому?

-- Там високо, камені гострі.

-- А ще чому?

-- Там може бути чужий собака, налякає тебе, а мама не побачить і не зможе його прогнати.

Бесіда може продовжуватися необмежено довго, а в мами, може, вечерю не зварено, і білизна у ванній охолоне. Звичайно, можна не витрачати дорогоцінний час, прикрикнути: "Не можна, й усе! Тільки спробуй-но мені!", але де гарантія, що коли ви у черговий раз будете вкрай зайняті розвішуванням білизни чи бесідою з подругою, дитя таки не втече туди перевірити, чому ж не можна, і справді впаде? Як перевірено, півгодини терпеливих пояснень, говорячи раціонально, "обійдуться дешевше". По-перше, дитина відчуває себе дорослою . її справи ніяк не менше варті, ніж ваші, по-друге, довірятиме вам, що ви ніколи не забороняєте будь-що "просто так", а впевнена в собі доросла людина набагато менше схильна чинити безвідповідальні та безглузді вчинки.

Зі мною не всі погоджуються, аргументуючи це так: "Але моя дитина ніколи не зробить нічого проти моєї волі, так вже я її привчила!" Немов у армії -- накази виконуються неухильно, і не обговорюються. Але ж, ви не думаєте, що ваша дитина все життя проведе у армії? То чого ж багато хто з батьків вже великих дітей бідкаються, що "мій така ще дитина", "постояти за себе не вміє", "потрапив у погану компанію, у всьому їх слухається", "сам нічого не може, доводиться за ручку всюди водити". Але ж саме такі якості ви виховували у нього на протязі, щонайменше, 13-14 років! Це ж опис ідеальної слухняної дитини! Нічому іншому ви її не вчили, невже ви думаєте, що дитина автоматично дорослішає з отриманням паспорту?

Може трапитись й інша проблема . ваша дитина виявиться сильною особистістю, і на ваше "дресирування" буде відповідати відчайдушним протестом, агресією. Тут страждатимуть і її, і ваші нерви, а коли дитя виросте, може й зовсім втратити з вами будь-який духовний зв'язок, ще й нагадає, як ви сварили та карали його, а ви будете обурюватися: "Невдячний! Я для нього все робила."

Звісно, християнська релігія не припускає існування сильних особистостей, а інститут "придушення будь-якої непокори" діє на людину все життя, від пелюшок до старості. Чи не в такому вихованні причина надзвичайної "терплячості" нашого народу, який зараз, доведений до жахливих злиднів та голоду, замість об'єднуватись, щоб змінити наше життя, замикається у депресії, і каже "що ж тут поробиш.". Хіба згодяться на таке життя, хіба дозволять довести свій народ до такого стану люди, впевнені в собі, в своїх можливостях, люди справді сильні духом? Люди, які не бояться відстоювати свою думку?

Розмова з мамою, яка обіцяла мені, що мої діти "сядуть мені на голову", відбулася кілька років тому. "Пророцтво" не збулося. По-перше, як можна навчити дитину поваги? Як на мене -- тільки поважаючи її саму, поважаючи свого чоловіка, чи жінку, інших родичів і друзів. Як привчити дитину робити необхідні речі -- наприклад, робити уроки, помагати по хазяйству? Переконати її, що це дійсно потрібно. І переконати не за одну розмову, а пояснювати змалку, нащо потрібно бути охайним, грамотним, допомагати близьким, і так далі. Коли в людини є совість -- а Совість Огніщанина є основний моральний закон Великого Вогню -- така людина завжди чинитиме правильно.

Звідки ж візьметься у дитини совість? Звісно -- сама не виросте. Якщо любов і совість є у вашій родині -- якщо з дитиною поводитися як з повноцінною дорослою людиною (але такою, що знає й уміє ще трішечки менше, ніж ви) -- можете бути спокійні. Якось один дідусь скаржився на своїх 5-6 річних онуків . "погані діти, я їм сказав допомогти на городі, а вони собі у м'яча граються! Кажуть -- не хочемо. Ніякої поваги, що ж з них виросте!". Я намагалась дати пораду: "Вони ж іще маленькі, їм гратися хочеться. А ви б розповіли їм, що й для чого робити, як потім на цьому городі щось смачненьке виросте, як ви будете разом за рослинами доглядати. Їм би стало цікаво, і були б вам помічникі на все літо!". Дідусь обурився: "Що?! Ще й вмовляти їх, роз'яснювати? Вони слухатись повинні, і взагалі нема в мене часу з ними панькатися!" Як часто виникає цей аргумент . "нема часу"! Нам жаль витратити якісь декілька годин на розмови з дітьми, а потім конфлікти й проблеми існують десятки років.

Наскільки ж дорожча така допомога, яку дитина запропонує вам сама ("мама, тобі самій важко, давай я зроблю"), ніж та, яку дитя робитиме за вашим наказом, чи під страхом покарання. "То що -- зовсім не карати?" . запитують інші батьки. Як я можу карати іншу людину? І чому? Тому що я чимось краща? Чи сильніша фізично? Якщо хтось зробить негарно, йому пояснюють, чому це недобре, або, зрештою, ображаються на нього. А якщо це ваша близька, кохана людина, до того ж зробила може й ненавмисно . образитесь, а потім поговорите, та й пробачите. Хіба не так? То чим же дитина гірша?

Як часто знервовані батьки кричать на своїх дітей, ображають, зриваючи свою злість за якісь свої негаразди. Кажуть -- хіба я винна (винен), що життя таке важке, грошей нема, на роботі втомлююсь. Як часто впадають у відчай, почувають себе гіршими від інших, тих, хто може купити дитині дорогу іграшку, престижний одяг та речі.

-- Мама, купи!

-- Ану замовкни, нічого я не куплю!

Далі звичайно йде рюмсання, а то й голосний крик. Всі діти часто просять неможливе. Поки маленькі -- їх основні орієнтири . "приємно" -- "неприємно". Але, повірте, навіть найменшим можна усе пояснити, не принижуючи їх, і не травмуючи нервову систему.

"Я не можу купити цю іграшку, в мене мало грошей. А як купимо -- не буде за що купити їсти, будем голодні, можемо захворіти. Це ж погано. Давай краще підемо додому, я вмію робити гарні кораблики. Я зроблю, а ти розмалюєш -- разом будемо ними у ванні гратися." Може, такі пояснення і не спрацюють з першого разу, але якщо ви будете завжди, змалку, давати дитині спокійні, логічні і зрозумілі для неї пояснення, якщо завжди замість одного "не можна" завжди будете пропонувати щось, що "можна" -- проблем у вас буде набагато менше.

Ще одна "грошова" проблема -- "чому в них таке є, а в мене нема?" Як тяжко чути таке батькам, коли у сім'ї жодної гривні зайвої нема. І як відповісти дитині, щоб вона не відчувала себе гіршою за інших? Якось мої прийшли зі школи (вони були тоді в першому класі).

-- Мамо, а знаєш, у Маші (чи Олі, чи Саші) так багато грошей! Їй мама туфлі за 300 гривень купила, і ще в неї є велика лялька, що розмовляє, і машинка на радіоуправлінні. Це ж таке дороге."

Я запитала:

-- А як ви гадаєте, якщо не зважати на туфлі, ляльки та машини, Маша живе краще за вас?"

-- Ну. Не знаємо. У неї всі кишені цукерками й шоколадками напхані, вона їх їсть, а обідати не ходить. Каже, що вдома їсть тільки ковбасу. А потім вона часто хворіє. А іще в неї папа і мама весь час на роботі, а вона до пізнього вечора на продльонці. Всі діти уже додому підуть, а вона сидить там зі сторожем. Ні, вона не краще за нас живе. І у ліс вони з батьками не ходять, і під грушею вночі не сидять, як ми. І ти з нами граєшся, а її мамі ніколи. Ні, вона не краще живе. Ми теж гарно живемо."

Отак вже в шість років можна зрозуміти, що не в грошах щастя. Навряд чи моя донька, коли підросте, буде вважати трагедією відсутність у себе якоїсь дорогої речі, яка буде в когось іншого. Росте нове покоління огніщан. Мабуть, їм буде краще за нас, і важче водночас. Їм . міняти цей світ на краще, а початок ми вже зробили. Ми даємо їм найдорожче, що в нас є -- пам'ять пращурів, їхню силу й мудрість.

::: На главную :::